Поки депутати не побувають на передовій — нічого не зміниться, — військовий

Поки депутати не побувають на передовій — нічого не зміниться, — військовий

Так вважає Володимир на позивний "Дід". У цивільному житті він — підприємець. Міг би й далі вирощувати овочі та продавати їх, але 26 лютого 2022 року пішов до військкомату. Сьогодні йому 51, він ходить на штурми, а військові розповідають про нього справжні легенди.

За яку перемогу ми воюємо, чи можна домовлятися з росіянами, навіщо потрібна жорстка мобілізація та як працюють із новобранцями — читайте в матеріал.

Якою була війна у 2014-му

Війна у 2014-му здавалася жорсткою. Ми тоді не знали, що вона буває різною. Були обстріли, були жорсткі бої під Дебальцевим, був Іловайський котел, Донецький аеропорт. Були й трохи слабші бої — такі, як за Широкине. Ця війна набагато жорсткіша.

Коли я вернувся з АТО, то чув: «вас туди ніхто не посилав». Коли оформлював пільги, мені особисто людина на державній посаді сказала: «Ми вас туди не посилали». Якби то був чоловік, то я б, звичайно, дав по фізіономії. Це була жінка, та все ж держслужбовиця! Прикро, коли чуєш такі речі, коли тобі людина таке каже.

Є люди, яким цього не зрозуміти. Може, хтось і чекав на той «руській мір». Але нам він не потрібен, тож робимо, що маємо робити. Аби їхня мрія не здійснилась.

Про повернення до війська у 2022-му

Я розумів, що таке війна і що повномасштабне вторгнення — це не жарти. Розумів, що будуть захоплені міста, будуть захоплені села. Ми ще з 2014–2015-го усвідомлювали, що війна одним днем не закінчиться. Ми свідомо пішли воювати. Ми знали, куди йдемо.

Багато хто показав у цій війні своє справжнє обличчя. Зокрема ті, кого ти вважав другом. Ця війна розставила багато на свої місця. Тепер розумієш, хто твій справжній побратим, а хто ні. Тоді люди йшли свідомо — хто розумів, що відбувається.

Багато хто за це віддав життя, багато вже фізично не витримує. Є обмежено придатні, поранені, контужені, з інвалідністю. А що далі? Чому інші не хочуть мобілізовуватися?

Ми всі боїмося, бо це життя. Кожен хоче жити. Та щоб нормально жити в цивільному житті, потрібно щось робити для цього. Ми теж не вічні, ми теж закінчуємося, у нас щодня втрати. Є поранені, є загиблі. А заміни немає. Вже рік, як ми заїхали — досі ми без ротації, без нічого. Ми постійно на «нулях».

Про штурми

Свій перший штурм я пам’ятаю дуже добре. Ми потрапили тоді у Велику Новосілку, були відряджені до 37 батальйону й штурмували Новодонецьке.

Коли безпосередньо йде штурм — ти на адреналіні. Ти просто робиш ту роботу, яку маєш робити, щоб зберегти життя особового складу, щоб себе не підставити під кулі й обстріли. А висновки починаєш робити, коли вже все закінчилося.

Не боїться, як кажуть, — тільки повний дурень. У кожної людини є відчуття страху. Кожен це розуміє. Дехто показує цей страх, а хтось не показує. Але, повірте, у кожного сердечко б’ється набагато швидше, ніж коли на обороні стоїш або десь у тилу.

Ми аналізуємо кожен штурм, працюємо над своїми помилками. Проте хоч як би ідеально ти не планував, ніколи не виходить, як задумав. Коли ми вже виходимо, все це обговорюємо. Проходимо злагодження, на полігоні займаємось, як є час. Робимо висновок із попереднього штурму — і наступний плануємо вже по-іншому. І так кожен штурм.

Штурми ніколи не бувають однакові. Аналізуєш усе. Так само й людей підбираєш. Обираєш таких, які знають, куди йдуть. Розуміють, для чого це робиться. Туди силою не тягнеш. Щоб піти на штурм, людина свідомо повинна того хотіти. Тоді результат вдалий.

Свіжих людей, які потрапляють до нас, ми одразу ні на бойові не ставимо, ні на штурм не даємо. Людина має звикнути до особового складу, а ми повинні розуміти, на що вона здатна.

Вже потім ми долучаємо новеньких до групи, де є 5–6 більш досвідчених бійців. Приєднуємо одного «карандаша» — так називаємо ще необстріляних — той поступово втягується.

Також дивимося, хто витягує за станом здоров’я, хто психологічно витягує. Є люди, які психологічно не готові йти на штурм. На оборону вони погоджуються, виконують свої завдання — в окопах, у траншеях. А до штурму психологічно не готові. Багато людей ламається, коли є втрати. Добре, якщо «трьохсоті»; погано, коли «двохсоті». Тоді вже важче: багато людей після цього не готові на штурм іти. Вони залишаються на обороні.

Про мобілізацію

Я більш прихильний до того, що воювати мають усі. Ми вже фізично виснажені. Має бути жорсткіша мобілізація, щоб було більше підрозділів, більше бригад, батальйонів. Як у 2014–2015-му: ми заходили на 45–65–90 діб, а потім на якийсь час нас виводили, потім знову заходили. Було б трохи легше.

Тоді хоч трохи людина відпочивала — і психологічно, і фізично. Зараз нам не вистачає цієї заміни, щоб трохи вивести людей, доукомплектувати, відпочити. От для цього й потрібна мобілізація. Жорстка мобілізація.

Про тих, хто «косить»

Я говорив із тими, хто «косить» від армії. У них відповідь одна: «хворий»; «не готовий для війни». Кажуть мені: «Ти пішов, бо був ще у 2014–2015-му — ти все знаєш, все вмієш. А я ж нічого не знаю».

Не хвилюйтесь, вас усьому навчать. Ми спочатку теж не вміли. Ми ж не народились у «броніках» і касках, ми такі самі цивільні. У кожного була своя робота, своє життя.

Для цього є полігони. Є інструктори, які пояснять і покажуть. Будь ласка, запрошуємо, приходьте. Хто має бажання — навчимо всіх.

Чи можливо домовлятися з ворогом

З таким ворогом нема про що домовлятися. Тільки капітуляція. Цим людям немає віри. Буде «договірняк» — знову пройде рік-два, ворог трохи укріпиться і піде далі. Вони на цьому не зупиняться. Моя думка така: ніякої домовленості не може бути.

За часів СРСР я служив строкову в Росії — в Алтайському краї. Потім їздив туди у відрядження. Трохи знаю цих людей. Нема, нема їм довіри. Тільки повна капітуляція.

Якою має бути перемога

Капітуляція кацапів, щоб вони здалися повністю. Повернути висхідні рубежі, зробити на їхній території 30-кілометрову «сіру зону» — тоді зі спокійним серцем можна зробити демобілізацію і вертатись до нормального цивільного життя.

Гадаю, ми можемо цього досягнути. Просто це не буде завтра чи післязавтра. На це потрібен час. Але якщо ми навіть не будемо на це сподіватися, то нічого не вийде. Треба мати бажання до цього дійти. Поки є здоров’я — будемо потихеньку старатися, щоб цього досягнути.

Про Верховну Раду

Поки не наведуть порядок у Верховній Раді — доти не буде порядку в країні. Їм не зрозуміти, що відбувається на війні, поки вони самі тут не побувають. Вони такі самі люди, як і ми, військовослужбовці. Те, що вони на державних посадах, це нічого не означає. Хоча б якийсь депутат прийшов, побув у тих умовах, у яких перебуває наш особовий склад. Пожив, як живе піхота. Може тоді вони якось почнуть думати по-іншому. А так — їм цього не зрозуміти, бо вони сюди не ходять.