Військовий психолог Олександр Дарморос: "Як створити сімейний комфорт для пораненого бійця? Найперше правило: ніякої гіперопіки! Дозвольте людині вчитися"

"Я переглянув свої погляди взагалі на життя, — розповідав тоді Дарморос. — Змінив ставлення до відновлення, до реабілітації. Життя своє треба міняти. Це стосовно себе я кажу. Немає межі самовдосконаленню".

Минуло 5 років. Нині "Цензор.НЕТ" розмовляє з Олександром у новій іпостасі; нині це – досвідчений військовий психолог, який надає підтримку важкопораненим і їхнім сім’ям. За основною професією він працює у групах з діючими військовослужбовцями; окрім цього, на волонтерських засадах Дарморос по госпіталях працює з підопічними "один в один". А ще у нього є свій ютюб-канал, де він викладає відеоматеріали про свої напрацювання і власну історію віднаходження себе у житті після важких поранень.

І справді – немає меж самовдосконаленню!

У бесіді з кореспондентом Олександр Дарморос розповідає про різні сторони психологічної реабілітації важкопоранених, дає поради їхнім рідним, а також ділиться власним досвідом контактів з бюрократами в українській владі.

- Коли ваші підопічні дізнаються про ваш бойовий шлях, про історію вашого поранення та багаторічну адаптацію до іншого життя, ви відчуваєте, що їхня довіра до вас, їхня увага до ваших порад одразу збільшилась?

- Це відчувається не відразу. Досить чітко це простежується, коли після заходів ми проводимо АПД (аналіз проведених дій). Там просимо особовий склад сказати, що їм сподобалось, а що — ні. Виставити оцінки залученим спеціалістам; вказати, що би вони змінили. І, можливо, це прозвучить хвалькувато, але я неодноразово чув від побратимів, що от, нам приємно з вами говорити, бо ви були там, ви знаєте, що там і як. Ви маєте поранення, і ми спираємось на ваш досвід.

Зараз багато технік і методик по психології є в Ютубі. І те, що ми викладаємо, не є новиною. Основна наша задача – звернути увагу, змотивувати військовослужбовців використовувати ці техніки, дати відчути їм результат виконання цих технік, показати приклад. Моя позиція така: якщо я з пораненнями можу працювати, можу жити – треба використовувати свій досвід у роботі. Да, у мене, як і у кожного, є хвилинки а інколи і довші періоди, поганого настрою, гніву і решти негативних емоцій. Але треба вміти з ними боротися; треба знати, що з ними можна боротися. Оце основна задача, яка стоїть перед нами. Я вважаю, що мої поранення допомагають мені досягти цієї цілі.

- Медики з евакомобілів розповідали мені, що їм конче важливо тримати важкопораненого бійця на зв’язку аж до самого стабпункту. "Якщо ми тримаємо його увагу, — кажуть вони — шанси на позитивний перебіг подій зростають". Але у них інша, спринтова, дистанція. У той час, як до вас людина приходить, коли свою ситуацію вона вже тисячу разів обдумала і часто на хвилі депресії прийшла до невтішних висновків про своє майбутнє. Вислухавши цю людину, з чого, як правило, ви починаєте роботу з нею?

- Насамперед, треба дати зрозуміти людині, що терапія потрібна, і притому терапія дієва. І починати варто з простеньких, але, разом з тим, дієвих стабілізуючих технік. Далі йде збір анамнезу — тобто деталей, які допоможуть в терапії, щоб було на що опиратися. Це, наприклад, психоемоційносоціальна карта. Людина коротенько може навіть описати все своє життя. Там вже є готові питання, і людина описує. І потім уже переходимо до терапії, обговорення тих чи інших проблем, з якими вона прийшла.

- Наведіть приклад простої, зрозумілої стабілізуючої техніки.

- Наприклад, спокійне місце. Це коли людині пропонується уявити, згадати, або придумати собі місце, поринаючи думками в яке, вона буде відчувати себе спокійною. Ця техніка не має краю творчості. На перший погляд, вона простенька. А насправді, коли поринаєш в це місце, ти починаєш його розбудовувати — як в тій грі, уявно добудовуючи те, що тобі потрібно. Якщо це якась галявина на природі, то там розмальовуєте різноманіття квітів, дерев, пташок, тварин, хмаринок, сонце, кольори і так далі. Якщо це якесь приміщення, то знову таки добудовуєте саме основне — щоби ця картинка у вас асоціювалася зі спокоєм, безпекою, комфортом. Треба відчувати різні емоції і запахи, приємні вам.

І от коли вам потрібно буде переключитися, заспокоїтися, у вас буде така заготовка, і ви будете переключатися. Але не завжди одна і та сама картинка у вас буде спрацьовувати. Тому з часом ви будете відчувати, що вам потрібно щось міняти. Відтак, така простенька техніка переростає в творчість і постійно вдосконалюється.

- Від важко поранених бійців, які знаходили себе у новому житті, мені доводилося чути розповіді про гірке почуття несправедливості. Вони билися за цю країну, віддали своє здоров’я, повернулися до життя фізично неспроможними до багатьох речей. А держава і близько не робить для них того, що мала б, або принаймні могла б зробити. Ви по роботі про таке теж часто чуєте від хлопців?

- Не тільки в роботі. В особистому житті також. До цих пір я не отримав все те, що обіцяють по телевізору. При тому, що мені, можливо, не потрібно того всього. Там гараж, ділянка під те, під се. Але ж якщо не можете усе це надати — тоді не обіцяйте. А якщо вже обіцяєте — зробіть хоча б можливість добитись одного чи іншого з тих виплат. Бо дуже принизливо — ходиш, як жебрак, по кабінетах, вислуховуєш пихаті "вийди з кабінету" чи "захочу, то дам тобі, не захочу – не дам".

- Жах.

- Мене найбільше тригерять, нервують це невиправдані очікування. Зовсім не очікуєш від українських чиновників такого. Так, звичайно, багато (можливо, більшість з них) – адекватні і нормально ставляться. От у нас в Хмельницькому мер чудовий. Допомагає, підтримує. Так, зайнятий, хотілось би, щоб щоранку приїжджав. Але всі розуміють, що такого не буде. І особисто я розумію, що з того, що може, він багато робить.

Але є певні чиновники по наших службах, до яких важко достукатися і чогось добитися з тих обіцянок держави. І в терапії це, можливо, — найпоширеніша проблема, з якою приходять. Правда, пізніше, виходять на поверхню інші, вже більш особисті, речі, які тягнуться навіть з дитинства. І на цих проблемах якраз і будується ставлення до цих несправедливих ситуацій з державою… Навіть не з державою, бо це — поняття теоретичне. Ні, не з державою, а з людьми. З конкретними особами, які займають посадові місця. І тут основне от що: я ж не перевиховаю цих посадовців. Мені треба навчити людину боротися з отим вибухом негативних емоцій. Тому що він аж ніяк не буде сприяти. Людину треба навчити, як контролювати свої емоції; навчити, як вона може їх викидати, не переходячи в конфлікти.

- Які у вас в подібних випадках наочні поради, щоби цей гнів контролювати? Можна ж уявити що відчуває боєць, коли йому кажуть ""вийди звідси" або "зайди пізніше". Його лють охоплює…

- Найпростіше – це зробити глибокий вдих-видих і затримати повітря. Мозок переключиться з негативних емоцій на те, що є загроза життю — тобто на нехватку кисню. Тоді градус негативних емоцій падає – і ви тоді можете більш спокійно пояснити цій людині, що вона дещо неправа. І ті двері, які я трошки сильніше закрив, ми поремонтуємо пізніше, — а зараз давайте поговоримо по тому питанню, з яким я до вас прийшов.

Взагалі існує багато технік саморегуляцій — але найпростіша саме оця, з диханням. Є різні техніки заземлення. Це вже глибша практика, для більш широких ситуацій.

- Ви для себе зробили висновки про те, як вплинути на цих чиновників? Бо перше, що спадає на думку, це справді кулак – але ж це не вирішення проблеми. З іншого боку, якщо вони не розуміють і страху божого не мають, то, мабуть, перевиховати їх уже неможливо. То що робити? Писати кудись? Скаржитись?

- Тут моя порада — не скаржитись. Так склалося, що життя мені підказало — залучати вас, журналістів. Адже чиновники спілкуються саме тоді, коли ти приходиш зі знімальною групою, з журналістами — і ви показуєте їхню успішну роботу на нашому прикладі. Треба повернути це трошки в інше русло, заохотити і так далі. Чиновники — також люди.

- Думаю, більшість колег згодяться допомагати у таких випадках… Але повернімося до теми технік.

- Їх можна поділити на техніки швидкої допомоги, середньої допомоги і довготривалі техніки. Є техніки, з якими потрібно працювати довго. Є техніки більш профілактичного напрямку, які допоможуть загартувати вашу нервову систему. А є техніки (та сама "вдих-видих"), які не змінять вашу думку, але ситуативно допоможуть загасити напругу, рівень емоцій. Техніки є різні.

- Чудовий військовий психолог Олексій Скиртач про свою роботу з важкими кейсами сказав мені таке: "Когда боец плачет при общении — это супер! Как раз после таких случаев ты понимаешь, что не зря работаешь. Эмоциональная разрядка должна быть, по-любому. Если он плачет, значит, ты его к себе расположил, он хочет тебе исповедаться. Если он тебе исповедался, выплакался — уже хорошо". У вашій практиці багато такого траплялося?

- Так. Особливо з пораненими. Так склалось, що основна моя професія — це робота з діючими військовослужбовцями. Там цього не стається, бо в мене в основному це — групова робота. А ось коли на волонтерських засадах я провідую поранених по госпіталях, там робота йде один на один. І я заохочую людей не стримувати емоції. Я прихильник того, що якщо чоловік заплакав, значить, у нього є сміливість не звертати увагу на навколишніх, які, можливо, його осудять, бо чоловік плаче. Ні. Він настільки кріпкий, настільки має опору в собі, що дозволяє своїм емоціям за певних умов виходити назовні. Тому що не завжди наші емоції потрібно викидати в той момент. Але при терапії, коли людина викидає свої емоції, коли вона плаче, це дуже добре. Більше того, я користуюся техніками стабілізації за допомогою руху очей. Це досить новий напрямок у психології.

- Повернімося до умисного поштовху до вивільнення бійцями своїх емоцій.

- Там емоції можуть вириватися, як вулкан. І людина сама не підозрювала, що у неї таке може бути. Причому не тільки плач, буває, скажімо, істеричний сміх, інші різні прояви емоцій. Наприклад, тремор і людина від цього лякається. Тому перед тим, як користуватися цими техніками, я попереджаю: отаке може статися — і це дуже добре. Тому що це ж не просто зараз ця емоція створилася — і вибухнула. Вона накопичується в вас, і викинути її — дуже добре. І коли людина підготовлена; коли вона знає, що таке може бути, і таке стається, то потім людині набагато краще.

- А як щодо гумору з боку фахівця? Він часто стає у пригоді військовому психологу?

- Особливо з пораненими. Там такий чорний гумор, що не передати (посміхається. – Є.К.). Я думаю, ви виріжете з нашої бесіди такі жарти. Часто хлопці жартують один з одного — вони тим самим підтримують себе. Взагалі жартують зі всього, що навкруги, і особливо — зі свого поранення. Це підіймає і мій дух, коли я спілкуюсь з пораненим. Бачу, які в нього поранення, який біль — і принагідно чую жарти. І медичний персонал, і рідних це розряджає. Ба більше — допомагає втримати своє психологічне здоров’я, настрій.

- Наведіть пару прикладів, обіцяю не вирізати. Знаєте, я брав інтерв’ю у військових медиків, з їхнім чорним гумором не зрівняється нічого. А що, психіку свою треба ж якось зберігати.

- Недавно спілкувався з побратимом, чудовою людиною. На жаль, у нього важкі поранення, втратив ногу, супутні поранення і так далі. Йому робили багато операцій. Пересаджували шкіру (причому взяли її разом з пупком). І от він показує живіт, де немає пупка, і каже: та то я ще на першому курсі об дівчат стер! Або наприклад, розповідає такий анекдот: "Потрапляє Шерлок Холмс на той світ, і йому кажуть: от, ви такий детектив, вирішіть для нас таку дилему: існують мільярди людей, то як серед них знайти Адама, першу людину? Він каже: це елементарно! У нього пупка немає!"

Це що з останнього. А так хлопці люблять жартувати зі своїх протезів. Наприклад, коли в таксі їдуть, закинути протез на голову. Таксист ледь з машини не вискакує! Або приходять у магазин і на двох протезах обирають взуття. І він вже на п’ятій парі скаржиться: мовляв, мені тисне в нозі. Волонтерша стурбована, думає: яке ж йому потрібне взуття? Аж потім до неї доходить: що ж там йому тисне, у нього ж протези.

- Які прийоми або навіть цілі психологічні практики допомагають вашим підопічним подолати довгу кризу сприйняття світу і себе самого після важкого поранення або тяжкої психічної травми? Що зі своєї практики ви вважаєте вдалим прикладом своєї практики, позитивним?

- Мене запрошують (психологи або заступники командирів по роботі з особовим складом) саме до найважчих, до людей, які мають ампутації, важкі поранення або паралізовані. І коли починаєш спілкуватися, все зводиться до одного: як встати, як почати ходити. Все звужується до цієї проблематики. І мені дуже подобається техніка, яка називається "батарейка". Кажеш людині: уявіть, що ви акумулятор, батарейка телефону. Що вас заряджає? І хлопці дуже часто відповідають: мене не заряджає нічого. Взагалі.

Починаєш докопуватися. Я так акуратно кажу: дивіться, якщо телефон розряджений, він же не включається. Він вимкнутий. А ви от зараз зі мною спілкуєтеся – то ж обов’язково вас щось заряджає. Проте ви не помічаєте того. Давайте подумаємо, що ви сьогодні робили, що бачили, з ким спілкувалися. Береш листочок, пишеш зверху плюси, і людина потрошку починає переключати свою увагу. Ага, все ж таки ці плюсики є. Так, інколи вони зовсім дрібненькі — та ж чашка кави чи вашого улюбленого чаю чи будь-якого іншого напою.

Коли я починаю складати цей список протягом сесії, то виявляється, що плюсів і не один, і не два, а п’ять і десять. І людина відчуває, вже настрій покращується. А потім він починає згадувати своє життя і у цих — свої плюсики. Я їм пояснюю,: навіть коли ви поринаєте спогадами у ваші приємні моменти — це вже також це може також підзарядити. Відчуваєте, як у вас покращився настрій?

І от приходиш до пораненого, і до нього вже черга з лікарів і медсестер – бо ж треба певні процедури робити — а він тебе не відпускає, розказуючи, які у нього будуть плани чи чим він буде займатися.

- Супер!

- Необхідно змотивувати людину, що це ще не крапка, можна досягти ще більшого. Хоча через кожне речення додаю: просто не буде, і все добре – теж не буде. Будуть інколи зовсім інші проблеми, яких, на перший погляд, не могли би бути. Простенькі, на рівному місці. Але в той же час, якщо перекваліфікувати ваші поранення в певний досвід, в певну можливість, яка може допомогти використовувати, вижимати з них все те, що навіть більше, — це допомагає людині. Це підтримує, покращує настрій; людина захоплюється, будує вже цілі і плани. А маючи цілі і плани, починає вже діяльність. А депресія найбільше боїться діяльності. Саме основне людину розрухати, надати певної мети, цілей. Не те, що готове йому надати, а змотивувати, щоб вона сама собі поставила.

- Уявляю, скільки у вашій практиці життєвих історій з цієї війни.

- Історії, життєві ситуації моїх клієнтів, пацієнтів, побратимів. Взяти хоча б приклад із моїм другом, який приходив до мене на терапію з метою знайти себе. У нього дуже важкі поранення, які на перший погляд були непомітні. Тобто на вигляд він наче здорова людина. Але працювати йому було уже важко. Проте він не сидів на місці, допомагав близьким, родичам, друзям і волонтерам. Але це не приносило йому заробітку. На одну пенсію у нас зараз дуже важко вижити. Його це гнітить. Ми з ним працювали над цим. Це якраз було перед повномасштабною війною. Пізніше я спілкувався з нашим спільним другом, який розказував, що цей чоловік відразу пішов добровольцем, з його пораненнями його б не взяли в частину. Він пішов у добровольчий підрозділ на самий нуль. Тоді це був Сєверодонецьк. Він не один місяць провів на передовій, героїчно захищаючи нас, Україну. Але одного разу командир в душі побачив його оголеним, оці шрами через усе тіло, важкі поранення. І командир категорично забрав його з тієї надзвичайно важкої роботи, яку він тоді виконував. І мій друг пересів на евакомобіль, де витягував поранених з поля бою. Це не легша робота, це дуже небезпечна робота! На жаль, зараз він числиться як такий, що зник безвісти …

І таких ситуацій багато. Хлопці в цивільному житті не можуть себе знайти. І з першим покликом вони рвуться у бій. І з цим доводиться працювати. Багато чого доводиться перебудовувати в своїй голові — насамперед, щоб знайти себе тут, у цивільному житті. Хоча зараз в Україні з її обстрілами не можна назвати це життя зовсім цивільним. Але все ж таки…

- Ви спілкуєтесь не тільки з пораненими, які повертаються до життя, а і з їхніми близькими. Там є різні штучні життєві ситуації, по кожній не поговориш. Але які з ваших порад є системними, неодмінними, щоб створити сімейний комфорт для пораненого бійця?

- Все залежно від ступеня поранення. Взяти мене: без ноги, без очей, взагалі без зору. Тут усе дуже залежить від порядку — щоби все стояло на своїх місцях. Більш детально я про це розповідаю на своєму Ютуб-каналі.

Але основне, найперше правило таке: НЕ МАЄ БУТИ ГІПЕРОПІКИ. Найгірше, що ви можете зробити для вашої близької людини, — це гіперопіка. Дозвольте людині вчитися. Допомагайте їй робити або вчитися. Не робіть замість неї. Це не залежить вже від поранення. Так, звичайно, якщо людина паралізована, вона багато чого не може робити. Але все одно, спробуйте дослухатися до людини; що вона хоче. Можливо, вона хоче щось вивчати, викладати. Треба посприяти їй в цьому, допомогти розвиватися. Треба ще й дивитися на побут. Організувати його так, щоби людина могла самостійно жити. А не робити все замість неї – підносити їй все до ліжка і горщики носити. Ні. Треба зробити, можливо, якісь поручні, якісь двері вибити до тієї чи іншої кімнати, чи пороги забрати. І варто пам’ятати, що це стосується не тільки поранених, а й всіх військових. Людина повертається з війни зовсім іншою. Такої людини, до якої ви звиклися, — не буде. Вам треба знову з нею знайомитися, знову її вивчати. Більше того, коли людина на передку, там мобілізовуються всі ресурси. Інколи буває, що людина краще спить під обстрілами, чим тоді, коли повертається додому. Тому що коли організм відчуває, що він у безпеці, він починає себе відновлювати. Мобілізаційні ресурси вже відходять — і з’являються кошмари, проблеми зі сном. Погіршується настрій і загальний стан нервової схеми. Це треба розуміти як близьким, так і самому військовослужбовцю. Прийняти це, дати організму відновитися. Допомогти йому відновитися. І знову ж таки задача нас, психологів, розповісти, як це робити, продемонструвати. Якщо є час, зробити це разом з військовослужбовцем. Що ми неодноразово робимо. Хоча інколи це не дуже цікаво. Цікавіше подивитися якийсь фільм чи ще щось. Але треба розуміти: якщо ми не будемо приділяти уваги собі і своїм ресурсам, скоро прийде вигоряння. І виконання наших обов’язків, взагалі життя — набагато погіршиться.

- А як щодо сімей, члени яких досі знаходяться на фронті? Що треба і чого не треба казати домашнім у розмові з бійцем, щоб принаймні не погіршити психологічний стан сина, чоловіка, тата на фронті?

- Відповідь стовідсотково ніхто не дасть, тому що це такий досвід, який зараз розглядається, досліджується. Звичайно, є певні питання, які – це має розуміти кожен — не потрібні задавати. Наприклад: чи ти вбивав? А що, як у тебе справи? А чи довго це все ще буде? Я думаю, всі розуміють, що військовослужбовці не знають, скільки це все ще протриває. І оце вбивав я чи не вбивав … хочеться відповісти: не лізьте в душу! Якщо ви бачите по розмові, що людина хоче відкритися, — підтримайте його в цій розмові. А якщо ні, не лізьте в душу ні до кого. Прийде час, і вона відкриється. Хоча дати зрозуміти людині потрібно, що її завжди готові вислухати, розділити ті переживання і, можливо, прикрі ситуації, які сталися. В кожного з нас є певна прикра ситуація в минулому. Інколи вона тягнеться в думках через все життя. А насправді її треба перепрацювати і залишити, викинути. Хто, як не ми, військові, знає, що життя не безкінечне. Ніхто не знає, скільки нам залишилося. Питання таке: на що витратити цей залишок життя? Чи на щось корисне, щось позитивне, щось таке, що принесе тебе певне задоволення? Чи на депресії, хвилювання, образи, оці думки, а що про мене подумають?

- Мені військові капелани розповідали, що стан справ дома, сімейні проблеми – одна з головних тем, які тригерять бійців на фронті чи просто далеко від дому. А від цього дуже залежить, як вони воюють, як сприймають себе в окопах і взагалі на фронті.

- Зараз це дуже актуальна проблема. Повномасштабна війна йде вже два роки. Хоча насправді вона вже 10 років йде. І коли сім’я розлучається, і дружина з дітьми (чи просто дружина) за кордоном чи тут, в Україні, а чоловік безвилазно без ротацій на фронті, — досить часто ці сім’ї не витримують. Вони розпадаються. І одне діло, коли люди чесно признаються і вирішують це "полюбовно". Інше діло, коли виявляється певна підлість, обман, зрада. І це руйнує психіку, руйнує нервову стійкість. Хоча в той же час ті, хто витримують, стають більш загартовані, більш стійкі, вони тоді не звертають взагалі уваги на небезпеку і йдуть вперед, тому що для них гіршого вже не може бути. І досить часто то знімає з них отой інстинкт самозбереження. Воїни роблять просто неймовірні дива на полі бою. Хочу це такий своєрідний плюс, і не хотілося б щоб він був… Звичайно, хотілося б, щоб сім’ї зберігалися. Але маємо те, що маємо. Життя показує дуже великий відсоток розлучень. Хоча в той же час ми бачимо, що і багато створюються сімей. І волонтери з військовослужбовцями; медики, лікарі, медсестри з військовослужбовцями. І люди, які з Заходу України воюють, на Сході з місцевими одружуються. Тобто це процес, характерний для війни. Не скажу, що він дуже приємний стосовно розлучень. Але життя не стоїть на місці, життя рухається. Єдине, що потрібно, — це гартувати свою нервову систему. Щоби витримати і знати, що завжди так не буде. За чорною полосою обов’язково буде біла.

- Якби ви мали пів години віч-на-віч з президентом і картбланш на його увагу, про які речі, які держава має робити для своїх поранених воїнів, ви би говорили? При тому, що майже напевне почули б у відповідь, що грошей на таку реформу під час війни немає. Менше з тим, що б ви порадили системного? Такого продуманого, що можна було б його одразу застосувати до життя?

- Найперше — це адекватно оцінювати можливості. Якщо ви не можете зробити, не обіцяйте. Якщо ж обіцяєте, то продумайте перед тим, як це реалізовувати. Знаєте, після поранення мені подобалося слухати різні детективні історії на архівних даних ще з попереднього Радянського Союзу. І там одна з історій була про те, що чиновника запитували: а чому ж для поранених Другої Світової війни так важко добитися того що положено? І він чесно відповідає: це створено для того, щоб ми, вищі чини, могли це мати, прийняті ці положення. А важко добитися, щоби не всі це мали, бо це для держави дуже важко.

Тому найперше що я би попросив: якщо ви не можете адекватно це дати, то заберіть це взагалі, не обіцяйте. І позабирайте, будь ласка, з нормативних документів, що для військовослужбовців положено першочергово провести радіо і дротовий телефон. Між іншим, я про це вже казав — щоправда не президенту, а депутату Верховної Ради. А вони кажуть: ми не можемо це забрати, бо це ніби мінус, ми можемо приймати рішення тільки "в плюс". Я кажу: не можете забрати — поміняйте радіо і бездротовий телефон, наприклад, на інтернет. Ну що це за позорище? Це показує, що ви взагалі нічого там не робите стосовно нас.

Або друге питання: от як класно зробили з монетизацією субсидій. От мені положено 70 квадратів житлової площі по нормах. На 70 квадратів, оскільки у мене перша група, у мене 100% пільги на комунальні. І мені це приходить грошима. Гарна пільга – то зробіть, будь ласка, те саме і з протезами. Бо у нас на протези виділяють страшні космічні кошти. І строки протезування змінились: раніше було через 2 роки, зараз — через 3-4 роки. І це нормально, бо якість протезів набагато вища. Це не є поганим. Але. Протез може коштувати до 2 млн₴ Вибачте, але там металева пластинка і чашка пластмасова. Все! Я за 2 млн грн собі б автомобіль купив, а ходив би на старому попередньому протезі (бо я ходжу акуратно, і у мене він ще цілий). Але оскільки протез за пільгою мені положений, я його буду робити: можливо, мені кращий протез попадеться? Але якби мені давали це коштами, я би подумав.

Тож, якщо з субсидіями це працює, чому не зробити це з протезами? Або, наприклад, мені положено індивідуальне взуття, оскільки одна нога пошкоджена, а друга — взагалі відсутня. Але щоби це взуття отримати, мені потрібно пройти круги пекла — і ВТЕКів, і лікарень. Кожні два роки. І я взуття не отримував вже мабуть років 5. Тому що у мене не вистачає часу все це зробити. І держава виділяє 7 тисяч гривень на рік на дві пари взуття для мене. Але я їх не використовую. Дайте мені ці 7 тисяч – я за ці гроші можу кілька пар взуття купити.

- Пане Олександре, як ви витримуєте психологічні перевантаження вашої роботи? Бо інколи ж ваші підопічні розповідають жахливі речі. Це все людина потім носить в собі. Як ви з цього вивільняєтеся?

- В кожному навчанні починають з того, що треба піклуватися про себе і не пропускати тягар через себе. Не можна не пропускати. Не вий-де. Або ви маєте розлад певний, наприклад, психопатія, і не відчуваєте своїх емоцій, навіть болю. Або у вас не вийде через себе не пропускати. Все одно будете пропускати. З досвідом – так, вам, можливо, трошки менше вдасться пропускати через себе. Бо все ж таки, якщо кожен день слухати такі історії, вони менше приносять негатив. Але все одно приносять. Все одно щемить серце, і мене розриває несправедливість, про яку хлопці розказують. От приходять вони з передової, з нуля, у будинок, за 5 км від нуля кинутий, розбомблений, де вони ночують. І раптом там детонує певний снаряд. А бійцеві потім пишуть: "виробнича" травма. Не захист України, а виробнича травма, мовляв, він не був безпосередньо на нулі, а за 5 км від нуля. І от зараз цій людині судитися, треба проходити усі бюрократичні кола аду. А як нам, психологам, з цим боротися? Ну як? Але закушую губу (у мене з цим дуже "класно", бо верхня губа, ліва частина, я її майже не відчуваю…І коли я посміхаюсь, видно, що вона не працює. То я її так закушую добре…

- От вам і чорний гумор пішов, називається.

- Що ще допомагає? Спорт, особливо біг. Біг — це не тільки про здоров’я. Це також про наші емоції, про нашу нервову систему. У США Френсіс Шапіро, науковець, у 80-х мала дуже великі проблеми особистого характеру. Вона не була психологом. Але вона помітила, що коли гуляла по парку, їй стало набагато легше. Вона думає: стоп! Я ж і раніше гуляла по парку, і мені легше не було. А в цей момент вона якраз спостерігала за пташечками чи білочками, тобто тваринками, які швидко бігали з однієї гілки на іншу. Тобто вона швидко рухала очима. Цікаво! І вона цим поділилася зі своїми колегами-науковцями. І вони вийшли на таку аналогію — що коли людина спить в швидкій фазі сну, вона швидко рухає очима. Саме в цей момент, в цій фазі сну, наш мозок запам’ятовує потрібну інформацію, вже закладаючи її в оті готові нейронні ланцюжки, тобто наш досвід. Яка інформація не потрібна – забуває.

І вчені пішли від зворотного: а якщо сконцентрувавшись на проблемі, на негативі, почати швидко рухати очима, давши сигнал мозку, що цю інформацію, треба переробити? Оскільки ми прийшли до психолога і хочемо переробити її на менш руйнівну, більш позитивну інформацію, то і мозок видає вам результати більш позитивні або хоча б більш нормальні. І диву даєшся, коли клієнт інколи за цією методою видає інші рішення чи установки, або переосмислює своє ставлення до тієї чи іншої проблематики.

Потім вчені довели, що в основі- не рух очима, а переключення з однієї півкулі мозку на іншу. З’явилися постукування по плечах, грудях, колінах. В Ютубі можете найти метод метелика. А коли ми біжимо, ми ж так само переключаємося з лівої півкулі на праву, з правої на ліву. І це іде переключення також з лівої частини мозку на праву — і навпаки. І це дуже сприятливо впливає на нашу нервову систему. Іде перезарядка нашого мозку і нервової системи. Плюс виділяються ендорфіни — а це один з чотирьох основних гормонів щастя (їх ще називають медіаторами). Біг дуже позитивно впливає на людину. У мене поламався біговий протез, я рік не побігав – і це була катастрофа. Настрій набагато гірший, емоції гірші, психологічний стан гірший, результативність навчання професії — гірша і так далі.

- А скільки в середньому ви бігаєте на день?

- Зараз знову почав бігати, то нині біжу два рази на тиждень по 3-5 км. А коли ще був перший рік повномасштабної, я пробігав від 5 до 10 км, тобто в середньому — 7-8 км. Старався щодня.

Але то не було щодня. Десь 3-4 рази на тиждень. А перед тим ми бігали з тренером тут у нас навколо Хмельницького по об’їзній — це набагато краще, ніж на біговій доріжці!

Тому біг — це не тільки про фізичне здоров’я, це і психологічне здоров’я також. Я окремо його виділяю. Звичайно, там і певні ігрові види спорту працюють в цьому напрямку.

- А плавання?

- Плавання залежить від того, як ви пливете. Якщо стукаєте руками по поверхні води, це спрацьовує. Якщо ж руки і ноги у воді, жабки, то це вже не спрацьовує…

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото і відео: архів Олександра Дармороса