Київщина пам’ятає: Олег Ратушинський із Білої Церкви загинув у Маріуполі

Головний сержант, командир 2-го відділення розвідки 1-го батальйону оперативного призначення ОЗСП "Азов" Олег Ратушинський на псевдо "Дим" загинув у Маріуполі

Ратушинський Олег Вікторович народився 14 червня 1986 року у Дніпродзержинську, а проживав у Білій Церкві. Із дитинства мав войовничий характер. Любив свою країну та друзів, більшість із яких стали його побратимами. Мріяв служити в "Азові", тому й 2014 року пішов добровольцем у зону АТО. Для нього воїн – не професія, а життєве призначення. Мав дружину, сина та доньку і не хотів, щоб війна прийшла в його дім. "Азов" – це все його життя, служив безперервно понад 8 років. Олег був одним із воїнів-добровольців, які полетіли на гелікоптерах в оточений ворогом Маріуполь на підтримку побратимів 22 березня 2022 року. Писав вмотивовані повідомлення про Перемогу, про мужність у бою його полку, про відважність побратимів.

Загинув Герой 15 квітня 2022 року. Лише 18 листопада 2023 року його змогли провести в останню дорогу.

За відмінну службу Олега Ратушинського неодноразово відзначено військовими нагородами, як-от:

• орден "За мужність" ІІІ ступеня;
• медаль "За військову службу Україні";
• медаль "За відзнаку в службі";
• медаль "Широкине 2015";
• медаль "Захиснику Маріуполя";
• медаль "За оборону Маріуполя";
• медаль "За участь у визвольній боротьбі";
• медаль "Відзнака командувача об’єднаних сил";
• медаль "Знак пошани захиснику Маріуполя";
• медаль "За участь в антитерористичній операції".

Побратим та командир Олега розповідає про нього:

Познайомились ми в грудні 2017 року, коли я перевівся в розвідку першого батальйону, хоча до цього я його заочно знав. Одразу почали жити в одному будинку на бойових і спілкуватися. Він був дуже відкритим, дуже щирим, завжди хотів усім в усьому допомогти і прийти на допомогу в будь-який ситуації. На війні завжди проявляв ініціативу та йшов вперед. Усі роки ми прослужили разом, брали участь разом у всіх бойових виходах, пройшли купу всяких життєвих і воєнних ситуацій...

Від самого дитинства Олег має войовничий характер. Я знаю його із самого малечку, познайомилися, коли мені було 5, йому 7. Він був у резинових чоботях та з маленько сокиркою. В юності Олег полюбляв ходити лісом сам та мав великий багаж знань про зброю ще тоді, захоплювався історією і досконало знав історію нашої країни. Ще в юні роки зробив татуювання "Герб України" і дійсно дуже яро висвітлював свої патріотичні погляди. Мав багато однодумців друзів та знайомих по всій Україні, до речі більшість із яких і стали його побратимами в 2014 році.

Мій чоловік має ще молодшого брата, який не схожий по характеру з Олегом, але, коли почалася повномасштабна війна, він також вступив до лав військових на захист своєї Батьківщини. Нашій родині 10 років, разом ми виховуємо 2 діток (хлопчик та дівчинка), яких він обожнює, для них він є та залишається любим татусем, який їх кохає та балував, бо дозволяв все.

У полку "Азов" мій чоловік із 2014 року. Волонтери нашої місцевості везли БТРи для полку і чоловік поїхав із ними, обіцяючи повернутись за кілька днів, але приїхав вже на ротацію через декілька місяців. Як потім я випадково дізналась, відразу поїхав на бойові дії в Донецькому аеропорту. Я вдома залишилась із півторарічною дитиною сама, але він пояснив, що повинен бути там, щоб це жахіття не прийшло до вас та в наш дім. Після того він вже не розлучався з полком, спочатку його база була в Урзуфі, а останні роки, коли перевівся в розвідку, – у Маріуполі. Дуже часто були, власне, на першій лінії фронту, тому особливо дратують слова про 100 днів війни, так як для нашої родини, як і для полку, війна йде вже 8 років, протягом яких велися бої та мій коханий втрачав своїх друзів-побратимів. 2018 року чоловік був поранений на Світлодарській дузі, але мені про це сказав уже як виписався із лікарні.

Після тяжких виходів він робив татуювання. Першим із початку війни 2015 року на грудях з’явився напис "Бути воїном – жити вічно". Його життя як приклад контрасту: вдома – ніжний та люблячий, на службі – суворий та безжальний. Із одного боку шалено любив життя, із іншого – не жалкував за ним, якщо справа стосувалась захисту в бою своєї країни та родини. Постійно тренувався: фізично, читав велику кількість військової літератури та постійні курси, більшість останніх які були присвяченні парамедицинні. І на завданні вже міг підміняти парамедика (при нагальній потребі).

Із 24 лютого 2022 року життя всієї країни змінилося. Чоловік писав вмотивовані повідомлення про Перемогу, про мужність в бою його полку, про відважність побратимів, а ще казав, що в них дуже хороша команда і про впевненість у хлопцях поруч та в своєму командиру. Під час переписки якось була розмова і він із жалем казав: "Так багато моїх хлопців немає і я не розумію, чому я живий, а вони ні?! У мене є діти і моє безсмертя в них, а в більшості загиблих немає навіть діточок...В останні дні дуже гостро підняв питання перерахунку нам коштів, бо хвилювався, щоб ми не залишилися без засобів до існування. Я заспокоювала, щоб не про це турбувався, а про своє збереження. Постійно говорила, що в нас діти, щоб беріг себе! Він погоджувався, але пояснював: "Я не можу інакше, я там, де потрібний і тут моє місце". В останніх повідомленнях писав, що дуже нас кохає та прожив з нами щасливе життя. В один вечір не вийшов на зв’язок і я вже не спала всю ніч, відчувала, а зранку від командира отримала повідомлення про загибель. Коли запитала, як я можу його забрати, відповіли, що ніяк, він у Маріуполі. І тут було саме страшне, так як на початку війни він не був у Маріуполі, і я про це точно знала. Уже зараз можна розповідати про те, що він був у числі тих військових, які на свій ризик полетіли в заблокований Маріуполь до своїх побратимів, хоча шанси на те, що вони взагалі туди долетять були мінімальні. Але йому судилось там повоювати майже місяць, місяць пекла в житті мого коханого, а я не знала... І як можна бути там, у таких нелюдських умовах, коли війна 24/7, і писати такі глибокі повідомлення, наповненні коханням, вдячністю та щастям, а не відчаєм чи скаргою? Він не був на Азовсталі, вони виконували завдання по місту, що було надто небезпечно кожної Божої хвилини... Він прожив життя так, як йому веліло його серце та Дух, а тіло постійно тренував задля Перемоги нашої країни. Мій чоловік — справжній воїн, мужній, відважний, сміливий. Герої не вмирають, мій коханий продовжує жити в моєму серці, у наших дітях, літати подихом вітру над своєю рідною Україною.

Які прекрасні родини навіки розлучила війна... Скільки жіночих і дитячих сліз пролилося на нашу благодатну землю...

Я до тебе прийду теплим подихом вітру,

На коханих очах сіль сльозиночок витру.

Ти чекай, лиш чекай! Я прийду неодмінно!

Але зараз в бою бороню Україну.

Щоб не знали біди і батьки наші, й діти.

Ти чекай! Я прийду теплим подихом вітру...

У селі Фурси Білоцерківського району до роковини загибелі героя було встановлено меморіальну дошку на його честь.

Вічна і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття родині.